Увесь розвиток у незалежній Україні відбувається в напрямі перенесення акцентів з духовної на матеріальну сторону буття, тобто – в напрямі етнічного розпаду.
У продовженні існування старого етносу у новій іпостасі слід шукати відповіді на питання, чому жодні багатообіцяючі реформи чи національно-патріотичні ідеї не можуть зараз ні заволодіти масами, ні що-небудь реально змінити.
Стадія розпаду – це така сама об’єктивно необхідна і неминуча фаза розвитку суспільства, як і стадія підйому. І закінчиться вона лише тоді, коли рівень матеріального забезпечення українців впаде до рівня їхнього фізичного виживання. Тобто, коли зникнуть об’єктивні матеріальні умови для переваги споживання над нагромадженням.
Привабливість ринкової форми організації суспільства для простого українця була не в тому, що ринок примушує кожного боротися за виживання, а в тому, що він дозволяє "прихватизовувати" народне майно в нереальних для соціалізму обсягах.
Коли усі можливості для марнотратства щезнуть, і середньостатистичний українець забуде про свої права і згадає за обов’язки, з’являться потенції для появи нової національної ідеї, люди, готові віддавати за цю ідею життя, та решта, готова іти за цими людьми хоч на край світу.
Нова національна ідея буде відображати насущні потреби усього народу, історичні можливості їхнього задоволення та оптимальний шлях своєї реалізації. Історичну місію нового етносу. А тому буде сприйнята усім народом за свою.
Можна піти іншим шляхом – заселити Україну диким та агресивним народом, що висуне свої ідеї, своїх лідерів, а українців – підкорить цим ідеям та сформує новий український етнос. Принаймні з тих з нас, що ще будуть тут жити. Таке в історії України бувало навіть частіше, ніж протилежне.
І в усякому випадку, для того, щоб український народ перейшов від стадії занепаду до стадії розвитку, необхідна докорінна зміна системи цінностей, ментальності загалом, і правильне відчуття свого місця у часі та просторі – зокрема.
Ті сили, що зараз гуртуються навколо президента, навіть язик не повертається назвати духовно сильною елітою. Як і більшість тих, що правлять Україною.
Юлія Тимошенко, котру можна вважати єдиним державним діячем у сьогоднішній Україні, очолила уряд під суто популістськими гаслами, суть яких – у "прориві" до покращення добробуту і всебічного зростання української держави у найближчі сім років.
Негативність її популізму в тому, що ні система цінностей сучасного українського широкого загалу, ні бачення цим загалом свого майбутнього не залишають жодної можливості для створення суспільства стабільного розвитку. Хочуть забагато (а головне – переконані в своєму праві на це), а віддати готові замало.
Юлій Цезар, що проголосив себе імператором, розвинув систему "соціальних виплат", щедро винагороджуючи своїх воїнів за лояльність до себе з державної скарбниці.
Легіонери не мали права ні заводити сімей, ні займатися активною господарською діяльністю.
Внаслідок цього чисельність повій (обох статей) та їхній рівень життя в імператорському Римі значно зросли.
В умовах ригідності виробництва різко зросла ціна на специфічні предмети розкоші, що дало одному мудрецю підставу зауважити: "Якщо в Римі дзеркальце коштує стільки, як робочий віл, то він майбутнього не має".
Неефективність римської економіки була зумовлена тим, що простий народ, "вільні римляни" теж особливо трудитися не хотіли, вимагаючи "хліба і видовищ" і воліючи жебрати замість займатися суспільно корисною активністю. Довелося і їх підтримувати соціальними виплатами.
Розпуста привела до бездітності і демографічної проблеми. Демографічна проблема – до необхідності надання чужинцям рівних прав з римлянами. Змішання різних рас у одній соціально-економічній системі зробило розпад невідворотнім.
В сучасній Україні існує гострий дефіцит на кваліфіковані кадри для виробничих галузей: слюсарів, техніків, інженерів, майстрів, навіть хороших водіїв. У той же час – великий надлишок юристів, економістів, бухгалтерів. Тобто тих, хто хоче розподіляти вироблене не ними.
Можна зауважити на це, що українці ніколи не були особливо відомі у світі своїми майстрами та ремеслами. Але ж українці ще менше відомі серед інших народів своїми економістами та юристами.
Причина в іншому. Сумлінно трудячись весь робочий тиждень слюсарем, скажімо, неможливо заробити на пристойне житло.
Ціна на житло у будь-якій країні кореспондується з середньою зарплатою. Адже основний попит на житло створює широкий загал, а його доходи визначаються зарплатами. При середній українській зарплаті близько 300 доларів на місяць, середня ціна на середню квартиру (трикімнатну) не може перевищувати 30-40 тисяч доларів.
Очевидно, що український широкий загал вже давно не живе на одну зарплату.
Розбіжність між доходами населення та цінами на квартири нейтралізується кредитами на купівлю житла, що стимулює зростання цін.
Ідея уряду – надавати дешеві кредити на купівлю житла. Очевидно, внаслідок цього ціни на житло зростуть ще більше. Адже ціна на будь-який товар залежить не від кредитів, а від співвідношення попиту і витрат національної економіки на його виготовлення, її продуктивності та економічної ефективності.
Президент вирішив не пасти задніх у цьому питанні і визначив соціальні виплати на цю сферу у 2 мільярди гривень та запропонував ввести безоплатне виділення землі компаніям під будівництво житла.
Фактично в Україні склався дуумвірат, коли два різні рівні влади не тільки втручаються у роботу одне одного, але й конкурують між собою. У Римі дуумвірат якраз передував імператорству.
Тепер треба очікувати моменту, коли один з політичних діячів проголосить себе більш рівним за усіх інших та підкріпить свої слова солідними матеріальними подачками, виправдовуючи ігнорування економічних законів "життєвою необхідністю".
Соціальні виплати збільшать ціни на житло, а безкоштовне виділення землі їх не зменшить. Адже землі у межах міст на всіх не вистачить, отже, доведеться вирішувати "по-братськи", по-кумівськи, кому надавати преференції. А ті, котрим преференції недоступні, не зможуть знизити ціну нижче від своїх витрат.
Мінімальна ринкова ціна будь-якого товару визначається коштами виробництва найбільш неефективного виробника цього товару на ринку. Навряд чи "привілейовані" забудовники захочуть продавати свій товар значно нижче від ринкових цін.
А те, що вони покладуть в результаті преференцій до своїх кишень, називається рентою, незаробленим прибутком, матеріалізованою наближеністю до "тіла".
Логічно припустити, що деякі з "наближених" одержать значно більше безкоштовної землі, ніж зможуть забудувати. Обгородять парканами, вириють ями і зарезервують її на свої майбутні потреби, вилучивши з корисного вжитку. А може – і переуступлять іншим за певну винагороду.
Чому саме популізм є політикою сучасного уряду? Тому, що умови політичного виживання для будь-якого політика є об’єктивними.
Жоден уряд не приведе демократичним шляхом до процвітання країну, у котрій більшість населення мірилом свого життя ставить товщину власного гаманця. Адже зрозуміло, що "трудом праведним не наживешь палат каменных".
А покажіть мені хоч одного "нормального" українця, що б від цих палат відмовився.
Коли прихильники римської свободи убили Цезаря, розгніваний народ вигнав їх з Риму. Важко повірити у політичний успіх у сьогоднішній Україні діяча, що заговорив би до народу словами Черчілля: "Я не можу вам обіцяти нічого, крім сліз і поту".
Єдиним матеріальним джерелом для розвитку суспільства є його національний дохід. Якщо кожен готовий брати з нього без міри, але не готовий туди відповідно вносити, якщо загребущим рукам немає адекватної суспільної протидії, то це джерело швидко зміліє і висохне. То за рахунок чого тоді будувати нову країну?
Той державний діяч, що реально захоче повести сучасну українську націю до розквіту, повинен або нав’язати їй свою волю, або чекати, доки ця нація не розпадеться сама по собі і не звільнить місце для нового історичного утворення. Через демократію американського зразка, в усякому випадку, українці в рай не попадуть.
Однак, "жорстка рука" у поєднанні з ідеологією занепаду – це найшвидший шлях до національної катастрофи. Перш, ніж вести народ за собою, треба самому побачити велику мету.
Об’єднати весь народ під своїм керівництвом може тільки духовно сильний лідер з баченням справжньої національної місії України, що є запереченням пануючих на сьогодні у світі ідеологій.
Якщо український політик не має ясного бачення національних (не націоналістичних) ідеалів, не готовий заради них іти до кінця і виступити проти усталених порядків, то проголошувати високі ідеї і надто надриватися на службі йому не варто.
Безвідносно до особистих якостей президента чи прем’єр-міністра, будь-який законослухняний і корумпований "в межах пристойності" уряд може привести сучасну Україну лише до катастрофи. І тим швидше, чим активніше він сприятиме її розвитку.
