МЕНТАЛЬНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ДУХОВНОГО СВІТУ ЛЮДИНИ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СПІЛЬНОСТІ
Поняття “ментальність” у науковий обіг увійшло з 1958 р. завдячуючи двом французьким дослідникам Ж. Люб’є і Р. Мандру .
Через цю категорію ми можемо аналізувати психічний склад людей у соціальному ,політичному чи етнічному контексті.
Аналіз міфології, фольклору, архетипів і установок колективного підсвідомого дає можливість вивчати ціннісно-смислові утворення етнічних суб’єктів . Вони стають головними у структурі етнічної ментальності . Ментальність орієнтує на певну поведінку, цінності і носить світоглядно- практичний характер.
Для українського колективного безсвідомого, на думку А.Кульчицького , характерним є архетип “ доброї “ , “ласкавої” , “плодючої” Землі . “Не випускайте землі з рук , тримайтеся міцно за неї – вона єдина вас не зрадить, “ – вчили селяни своїх дітей . Повага ця часто доходила до обожнювання : “ Клянусь землею “ ( 3 .с. 35 ).
Таким чином, світоглядна толерантність , яка супроводжує український народ протягом усієї його історії, є результатом впливу даного архетипу . Формування української психіки обумовило домінування рефлективної світоглядної уставки над предметною , орієнтованою на оточуючий світ . Дослідники М. Костомаров , В. Липинський , Д. Чижевський схиляються до думки , що українцям властива така психологічна риса , як інтровертованість, яка проявляється у втечі в різних формах від зовнішнього світу на самоту – в ідеалізований , вигаданий міфічний світ , у якому тільки і почуває себе цей дух цілком природньо . Саме тому в українському суспільстві – родина , найближча громада відігравали велику роль і мали особливу цінність . “До свого роду, хоч по горло в воду “ – без родини не уявляв українець повноцінного, змістовного життя. [3. C.16].
Досить важливим у формуванні ментальних установок українців був архетип Богині-Матері . Він став основою етнічної домінанти українського національного характеру . Архетип матері тісно пов’язаний з культом Великої Богині , який виник ще під час трипільської культури ,потім трансформувався в культ Богородиці. “Українська релігійність – жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти , яка переживається як теплота містична. Така релігійність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері-землі [4. C.25]. Архетип Матері позбавляє світогляд українців агресивної активності. Прийняття Східного греко-візантійського варіанту християнства, релігії суто - інтровертованої , орієнтованої на внутрішній світ, обумовило байдужість до зовнішнього благоустрою земної Батьківщини, нехтування раціональною силою. Саме схильність до рефлексії, яка узгоджується з емоційно- чуттєвим характером , зменшує роль раціонально-вольового компоненту психіки. Наслідком є пасивна терплячість , мала практична життєздатність і низький зовнішньо-культурний стан : економічна нерозвинутість ( при значних природніх ресурсах), аполітичне мислення приводять до бідності. У ментальності українців прослідковується недовіра до інтелекту і його недооцінка , перевага надається почуттям . Найвагоміші здобутки українців пов’язані з духовною культурою ( філософія , мистецтво , лірична поезія , народні пісні ). Система освіти і виховання покликані виконати компенсаторну функцію , спрямувати свій вплив на соціально – адаптивні характеристики ментальності і послабити ті , що шкодять національному укріпленню. Насамперед слід звертати увагу на розвиток інтелектуальних здібностей, розвивати культуру мислення, вміння мислити логічно і відповідно до об’єктивної дійсності, обмежити залежність від сугестії , намагатись уникати звичайних асоціацій, пересудів і догм, удосконалювати стилістичний виклад думок .
Майже всі дослідники ( М. Костомаров, В. Липинський, В.Винниченко) відзначають таку характерологічну рису українців, як індивідуалізм, що набуває крайніх форм асоціального егоцентризму. Він проявляється у схильності до непокори, в анархічному індивідуалізмі з його проявами у різних формах опосередкованого потягу до особистої свободи , з відсутністю організації, стійкості і дисципліни. Ця риса є небезпечною для побудови державності. Українці не в змозі організуватися задля досягнення суспільного блага навіть у своєму селі і, підкорившись Богу і царю як чомусь містичному, малороси по суті нічим не могли задовольнитися , а справжню свободу бачили тільки у безкінечних мріях і в безмежному степу” [2. C.10].
Зосередженість на проблемах внутрішнього, особисто-індивідуального світу, привела до переваги власних інтересів над громадськими – постійної соціальної конфронтації, неможливості дійти згоди навіть у дуже відповідальні , переломні моменти. Серед негативних рис національного характеру виділяють взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, соціальну відмежованість, мрійливість, імпульсивність [1. C.64].
Компромісним варіантом між егоцентризмом і формами колективної взаємодії є свободолюбство і гуманізм, який визначає тільки такі способи соціальної організації, що ґрунтуються на принципах добровільності і ні в чому не обмежують свободи волі. Сильний вольовий елемент ментальності українців породив інститут козацтва. Слово “козак” прийшло до нас із Середньої Азії від тюрків-кочівників, серед яких воно означало вільну, незалежну людину. “Степ та воля –козацька доля: коли козак у полі, то він на волі”. Звідси неприйняті осуд будь-яких актів насильства. Проте багато дослідників українського етносу наголошують на недостатньо розвинутій соціальній волі. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводить до того, що поставлені цілі не були досягнуті, або реалізувались не так, як були задумані.
Неадекватність вольової регуляції відображається і в упертості, яка проявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч розумним доказам чи порадам.
Важливою рисою характеру як конкретної особистості, так і етнічної групи, є здатність до саморегуляції. Це рівень самостійності, розвитку самосвідомості, самоконтролю, відповідальності за своє життя. Українці акумулювали у собі як інтернальний, так і екстернальний локус контролю. З однієї сторони інтровертованість зумовлює критичне ставлення до себе, своїх дітей, вміння брати відповідальність за все зроблене на себе. Проте тривала відсутність в Україні державності не сприяла формуванню в нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе розв’язати її проблеми . Коріння протиріч – у непоєднанні сильного, владного, чоловічого початку із м’яким, мрійливим жіночим. Безмежна свобода повертається безмежним рабством. Чоловічий початок завжди очікується ззовні. Звідси постійна залежність від чужорідного. Якщо сподівання щодо вирішення проблем не здійснюються, шукають винуватців не в собі, а в образі представників інших етнічних груп (євреїв, росіян). Тривале повторення таких ситуацій закріплює у поведінці екстернальні тенденції, які особливо проявляються у скрутні переломні періоди життя нації. Прояви екстернальності-інтернальності у ментальності українців залежать від ситуації, схиляючись то в один, то в інший бік. Емоційність, як підвищена чутливість української душі, схильність до образ, породжують слабку вольову регуляцію.
Національними позитивними рисами українців є працелюбність, гостинність, потяг до освіти, статичність сімейних стосунків, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, універсальність .
Універсальність українського народу була сформована суспільно-політичними умовами розвитку. Однак слід зважати на те, що характер українського етносу є синтезом декількох народів, що ускладнює виділення етнічних компонентів його психіки. Згідно класифікації К.Г. Юнга, інтровертованість з високим рівнем індивідуалізму характерна для народів Сходу. Наприклад, деякі вчені схильні вважати, що зміни в ментальності українців пов’язані з періодом татаро-монгольського іга. Тому питання про психічну установку українців потрібно ще досліджувати .
Національний характер не може зводитись до якої-небудь однієї домінуючої риси і тому слід уникати акцентуації і абсолютизації в характеристиці національної психології будь-якого народу , тих негативно оцінюваних нами психологічних рис , які є результатами адаптації .
Вивчення і врахування національних особливостей людської психології є сьогодні важливе практичне значення у виробленні програм по попередженню міжнаціональних конфліктів.
Література
1. А.С. Баронин. Этническая психология.— К. 2000 .
2. А. Кульчицький. Мировосприятие украинца.— К. 1992
3. В. Супруненко. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут.—К., 1999 .
4. Ю. Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1983 .
