Анджей Вайда: «Нашим обов’язком було стати голосом померлих»
Наприкінці минулого тижня Анджей Вайда привіз до Києва свою власну історію «Катині» – реальну історію розстрілу восени 1940 року понад 22 тисяч польських офіцерів на території Радянського Союзу (одне з місць масового розстрілу – український Харків). В основу кіносценарію лягла повість Анджея Мулярчика «Post Mortem»
Жодну іншу трагедію у польській історії так довго не приховували й не закривали від світу. Упродовж п’ятдесяти років покоління польських дітей у шкільних підручниках з історії читали, що вбили польських офіцерів – кулю в потилицю і в загальну яму – 1941 року німецькі окупанти. Натомість правду про Катинь поляки таки знали, але до 1989 року не говорили про неї вголос, боялися казати про справжніх убивць – московський Кремль весь цей час називав себе другом нової повоєнної Польщі.
Ідею створити такий фільм 82-річний режисер виношував довго. Анджей Вайда працював над сценарієм 12 років, і відзнятий фільм, кажуть продюсери стрічки, – це уже тридцятий варіант кіносценарію «Катинь». Зйомки першого художнього фільму в історії Польщі, присвяченого масовим розстрілам поляків, із бюджетом Ђ4 млн тривали шістдесят днів. 7 тисяч статистів, цікаві актори, чудова операторська робота й динамічний сценарій. Для відтворення атмосфери того часу, декорацій, пошиття оригінального передвоєнного вбрання, знімальна група користувалася реальними фотографіями, взятими з альбомів катинських родин. І зокрема з приватних альбомів самого Анджея Вайди – батько режисера Якуб Вайда, офіцер кінної артилерії, був серед розстріляних польських військовополонених під Харковом. Старий режисер присвятив фільм своїм батькам. А українську прем’єру «Катині» (в рамках фестивалю Днів польського кіно) почав з міста, де на цвинтарі польських офіцерів (офіційно – Меморіал жертв тоталітаризму) у лісі під Харковом лежить його тато.
Від 17 вересня 2007 року – дня презентації картини легендарного кінематографіста у Варшаві – і дня, коли 1939 року після вторгнення фашистів до Польщі за наказом Сталіна на її територію увійшли підрозділи радянської армії та взяли у свій полон усіх польських офіцерів, – фільм подивилися 3 мільйони глядачів. На прем’єрі міністр оборони країни Александр Щигло заявив, що кожний солдат Війська Польського має подивитися «Катинь».
Квиток у місцевих кінотеатрах на фільм Вайди коштує 16 злотих. Стрічка уже зібрала близько $12 мільйонів. Польські прокатники нині ведуть переговори про показ «Катині» в Україні й обіцяють, що за місяць цю історію побачить український глядач. Такі домовленості вже є з Німеччиною, Великобританією та Іспанією. Про Росію, де прем’єра кінострічки метра польського і світового кіно відбулася тижнями раніше, Анджей Вайда говорив із повагою до тамтешньої інтелігенції, але досить обережно. Натомість експерти в галузі кінопрокату прогнозують, що незважаючи на те, що офіційної відмови немає, «Катинь» у Росії не покажуть з ідеологічних міркувань.
«Я знайшов відповідь на запитання, для чого треба було робити цей фільм, – звернувсь до журналістів Аджей Вайда у Києві після прем’єри, – аби показати злочин і показати брехню».
Пане режисере, кажуть, що талант – вміння робити свою справу високопрофесійно, але зберігати при цьому погляд дитини. Сьогодні ви вкотре довели своє високе режисерське ремесло. А чи можна дізнатися, що у вас залишилося з дитинства?
Гм... Я не готувався до сповіді. Напевно, це є те, що мені приготувала війна і що було після неї. Під час війни загинули найкращі люди польської нації, найвідважніші, найсміливіші, які найбільше були потрібні державі. Польща пережила й німецьку, й сталінську окупації. Після війни інтелігенція шукала важливі теми для творчості, ми шукали про що говорити, бо залишилися живими. Оскільки ті кращі, які загинули, уже нічого не могли сказати. І нашим обов’язком було – стати голосом тих померлих. Тому я зняв це кіно – «Катинь».
По-друге, тиск цензури зробив наше покоління дорослим. Ми не могли не знати про цю трагедію, не могли не усвідомлювати усього жаху брехні, але ми не могли про це говорити.
Моїм великим щастям було те, що я рано почав знімати. У 27 років вийшов мій перший фільм «Покоління» (історія про молодих поляків, учасників антифашистського підпілля. – Ред.). Я відповідав за те, що показав, відповідав за людей, які над ним працювали, і з того часу я став дорослою людиною.
У моєму випадку – це збіг усіх обставин, зокрема політичні зміни, що відбулися у Польщі. Бо кожен наступний фільм, який я зробив і який мав розголос, це була ніби дитинна втіха – мені знову вдалося це зробити.
Очевидно, що той тиск, який чинився на радянських режисерів, не порівняти з ситуацією у Польщі. Я ніколи не наважувався критикувати їхні роботи, бо те, що їм вдалося досягти за радянської дійсності, це велика мужність, величезні зусилля, навіть ціною власного життя та смерті. Я знав ще Михайла Ромма й Сергія Герасимова, які були фантастичними людьми, справжніми інтелігентами, пройшли горнило кондового соціалізму. Тому завжди з великим захопленням сприймаю їхні талановиті стрічки.
Ми у Польщі, звісно на щастя, такого тиску не зазнали.
«Піаніст» Романа Поланскі, «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, «Назви своє ім’я» Сергія Буковського і того ж таки Спілберга – ці фільми, здається, не викликають такого фізичного болю, як «Катинь». На вашу думку, молоді люди у Польщі готові сьогодні сприймати біль своєї історії чи ні?
Мене якось запитали: а для кого ми робимо цей фільм? Бо нас застерігали, що молоде покоління не буде дивитися «Катинь» і не сприйме цю стрічку (бо молодь цікавлять зовсім інші речі), що молоді поляки не хочуть вертатися до трагічних та песимістичних сторінок своєї історії. Та виявилося зовсім інакше. Молодь прийшла в кінотеатри й подивилася фільм. Судячи з кількості глядачів – 3 мільйони – то без молодої аудиторії цього не можливо було б досягнути.
Але для мене навіть не це було важливим. Коли я працював над фільмом, то часто думав, чи треба підготувати молодь до сприйняття цієї трагедії. Проте для цього нічого не зробив. І добре, що так сталося.
Один мій колега, який ще не бачив «Катині», запитав у мене: «А в фільмі є оптимізм?» Я відповіла, що там є знання. А на вашу думку, кінематограф сьогодні – це пропаганда, розвага, знання чи щось інше?
Кінематограф може бути всім з перерахованого. На моє переконання, сучасне кіно – це розповідь того, про що ми б не дуже хотіли чути й знати. А тема може бути різною.
Позаяк ми заговорили про молодь, то зараз і телебачення, і кіноіндустрія пропонують багато фільмів легкого жанру. Чи можете ви як мудра людина спрогнозувати наступне кінодесятиліття? Чи будуть у ньому фільми, що змушуватимуть глядача думати? Чи як під час «великої депресії» у Сполучених Штатах, тільки розважальне кіно й «американською» мовою?
Дуже нелегке запитання. Мені здається, що в Європі люди не припинятимуть говорити своїми рідними мовами, незважаючи на те, що обов’язковою для спілкування є англійська.
По Другій світовій війні була цікава ситуація, коли думали запровадити латину як мову міжнародного спілкування, а сьогодні мало хто про це й пам’ятає. Думаю, що в кожній європейській країні залишиться своя мова. А якщо залишиться вона, то й фільми зніматимуть рідною мовою.
Чому українці раптом мають розповідати про Великий Голод чи про якісь сучасні проблеми або критикувати своїх керманичів іншою мовою? Це ж природно говорити своєю.
Думаю, що національні кінематографи витримають, якщо говоритимуть рідними мовами. Це, очевидно, обмежить розповсюдження фільмів до невеликого ринку. І виникне проблема: хто може зробити високобюджетне кіно? Тільки той, у кого є шанс показати його за кордоном. А не кожен його має.
Чи не нагадує вам формування Європейського Союзу повторення об’єднання, яке називали Радянським Союзом?
Ні! Не дайте себе обманути. Так думати неправильно й небезпечно. Ми не можемо ототожнювати ці два явища, адже це різні системи, в їх основі лежать різні ідеології. Європа об’єднується без жодного політичного тиску. Європейський Союз об’єднується на засадах доброї волі, на основі спільних інтересів – бізнесових, економічних, культурних. Інтереси країн ведуть до зняття кордонів, кордони це рудимент воєн.
А Радянський Союз формувався на фальші й брехні, коли всі знали, що нас чекає «щасливе майбутнє», «країна щастя». Пригадуєте пісеньки, які тоді співали? Це був обман, хіба не так? Той, хто не хотів визнавати брехні влади, сидів у таборах. І чому СРСР в одну мить розпався? Бо клей, який усе те склеював, усі ті елементи системи, давно просох.
Отже, це неправда: об’єднана Європа та Радянський Союз – не те саме.
Знаю, що ви не любите особисті запитання, але... Чула, що у вас вдома живе багато тварин...
У нас є три собаки й три коти, цих бідолах принесли з вулиці. Оскільки ми маємо невеличку галявину біля дому, то вони живуть на волі. Для мене головне, щоб собаки не були мисливські, бо вони не уживаються з котами. Я впевнений, тварини мають розум. Ми з дружиною їх усіх любимо.
А хто більший свободолюб за вашими спостереженнями – собаки чи коти?
Коти. Вони незалежні.
Коли з’явилася ваша перша сивина?
Це хороше запитання. Відповідь: не знаю... (Сміється). Гм... Я ніколи не думав, що взагалі посивію, тому не звертав на це уваги. Не мав часу займатися собою...
А чого в житті варто боятися?
Треба бути дисциплінованим і відповідальним за те, що ти робиш, що ти пишеш, що знімаєш і що говориш. Помилки не минають безкарно.
А ви вірите в любов?
Вірю. Я ж чотири рази був жонатий. То як можу не вірити?! (Сміється).
«Главред» висловлює подяку Польському інститут у Києві, а також Українській кінофундації, кінофестивалю «Молодість» та торговій марці «Nemiroff» за організацію інтерв’ю з Анджеєм Вайдою
